Геополітичний наступ Росії: можливості та реалії

Історія засвідчує: якщо після радикальних змін в системі міжнародних відносин не створюються надійні інструменти та механізмів підтримання нової конфігурації, раніше чи пізніше спостерігаються спроби деяких учасників системи порушити баланс сил. Одним із інструментів таких дій може розглядатися геополітичний наступ, що полягає у відновленні контролю над втраченими територіями та сферами впливу, і це, зрештою, приводить не лише до відновлення, але й підвищення статусу в міжнародній системі. Хрестоматійним прикладом цього виступає Версальсько-Вишингтонська система, що не спромоглася створити надійних запобіжників на шляху нової війни, що уможливило не лише прихід до влади Гітлера у Німеччині, а й спробу геополітичного наступу на європейському континенті. Щоправда, тривалого успіху це не мало, але наслідком стало руйнування міжвоєнної системи.  

Схожі процеси відбуваються й після завершення холодної війни. Росія як природна наступниця Російської імперії і Радянського Союзу намагається відновити статус одного із глобальних центрів сили шляхом переходу в геополітичний та ідеологічний наступ.  Для неї це не стільки повернення чільного місця у світовій ієрархії, скільки засіб виживання в умовах багаторівневої деградації соціуму. Основною точкою прикладення сил розглядається територія колишнього СРСР, і тут потрібно віддати належне російському керівництву: з самого початку позиція Москви була загалом послідовною і полягала у відновленні та інституціалізації політико-економічного контролю в регіоні нових незалежних держав.

Російську стратегію можна умовно розділити на два періоди. Перша декада після розпаду Радянського Союзу відзначалася переважанням відцентрових сил, а також наявністю проблем внутрішньої адаптації Росії до нових посткомуністичних і постбіполярних обставин. Мова йде про болісну суспільну посттоталітарну трансформацію, з одного боку, та пристосування до втрати статусу великої держави і перетворення на регіональну потугу, з другого. У цей період претензії на домінування в регіоні позначалися, але фактично не реалізувалися, бо Росія «зосереджувалася», накопичуючи ресурси і створюючи передумови для посилення політико-економічного впливу в сусідніх державах.

За таких обставин російське керівництво зробило ставку на зближення із Заходом, свідомо обмежуючи власні амбіції і відмовляючись від дій, які перешкоджали б західним партнерам вибудовувати свою стратегію на теренах колишнього СРСР. В обмін на понижену активність на пострадянському просторі адміністрація Б. Єльцина прагнула й зрештою одержала від США та Європи неофіційний статус «старшого партнера». Росію навіть було запрошено у 1997 році до участі у «великій сімці». Це не лише означало пріоритетність РФ у відносинах Заходу з цією частиною світу, але давало право Москві нести відповідальність за підтримання регіональної стабільності, що сприймалося як дозвіл на геополітичний контроль. Такий «карт-бланш» створював можливість консервувати, підтримувати і навіть поступово посилювати економічні й культурно-ідеологічні чинники, зокрема, високий рівень економічної інтеграції та залежність економік нових держав від російських енергоносіїв та російського ринку, спільні та схожі риси ментальності тощо, які згодом мали перетворитися на форми політичного контролю.

Можливість для геополітичного наступу з’явилася на початку нового століття після приходу В. Путіна, що прагнув остаточного і фактичного повернення до клубу великих держав і вбачав можливість реалізації цих намірів кількома шляхами. По-перше, це нарощування економічного (насамперед енергетично-експортного) потенціалу на світовому і континентальному рівні, оскільки реальна сила завжди ґрунтується на економіці. По-друге, розширення російського впливу на формування порядку денного глобальними гравцями через створення інститутів партнерства з НАТО і США, участі у «великій сімці» тощо. Як основні сфери співпраці розглядалася боротьба з глобальним тероризмом та підтримання ядерної стратегічної стабільності. І нарешті, за логікою російського керівництва, потрібно було створити власну «сферу впливу», або як це названо у документах «сферу пріоритетних інтересів», оскільки це додавало ваги у спілкуванні із західними партнерами, а також лікувало психологічні комплекси російського правлячого класу, набуті після розпаду СРСР. Загалом, Росії вдалося добитися поступу по всіх трьох напрямках: було суттєво розширено експорт нафти і газу і створено певну залежність західноєвропейських економік від російських енергоносіїв. Зріс вплив Москви на прийняття рішень у спільних інституціях партнерства та неформальних групах глобальних лідерів. На пострадянському просторі почався системний процес створення інтеграційних військово-політичних та економічних структур.    

Другий президентський термін В. Путіна позначений переходом до жорсткого вибіркового партнерства із країнами Заходу та свідомого загострення відносин у стратегічно важливих регіонах та при вирішенні чутливих проблем. Росія ціною війни з Грузією досить успішно зупинила розширення НАТО на пострадянському просторі.  Також можна визнати, що російському керівництву вдалося запустити механізм реінтеграції в регіоні, зокрема, створено військово-політичну організацію договору колективної безпеки (ОДКБ), а з 2015 року планується початок функціонування Євразійського економічного союзу. Останні події засвідчують, що російська гіперактивність на пострадянському просторі, зокрема, в Грузії Молдові і насамперед Україні, серйозно налякала Захід, який не має реальної відповіді на політику В. Путіна.

Проте невідомо наскільки успішно і довго це триватиме. Російське керівництво жорстку політику стосовно США та Європи вибудовує, виходячи із впевненості про тривалий занепад Заходу як геополітичної величини та центру ідеологічного впливу. На цій підставі виникають розмови про незворотне зниження глобального впливу США, особливу роль Росії як хранителя загальнолюдських цінностей тощо. З приводу Сполучених Штатів можна частково погодитися, оскільки адміністрація Б. Обами суттєво втратила позиції особливо у Східній Європі та на теренах колишнього СРСР. Проте з другого боку, західний світ досить успішно проходить кризовий період свого розвитку і за основними показниками відновлення економіки значно випереджує Росію. Щодо новоявленого  російського месіанства можна зазначити, що воно спрямоване переважно на «внутрішнє використання», не має попиту у сусідів і не сприймається у світі. Намагаючись визначити межі геополітичного наступу Росії, аналітики вказують на зв'язок між експансіоністською політикою та наявністю відповідних ресурсів. Зменшення економічного потенціалу внаслідок стагнації та неефективного врядування принаймні зараз видається чи не єдиним обмеженням геополітичної активності Москви, оскільки Захід відверто розгубився і не може виявити суттєву протидію російським неоімперським реінтеграційним проектам.