Skip to main content
Support
Article

Криза в Україні 2004 і 2013 року у порівняльному контексті

Yuriy Matsiyevsky

Масштабні політичні кризи вибухають в Україні приблизно раз на десять років, при чому кожна наступна є гострішою ніж попередня. Проте якщо кризи 1994 і 2004 років привели до зміни влади, то криза 2013 р. поки що не розв’язана.

Криза в Україні 2004 і 2013 року у порівняльному контексті

Масштабні політичні кризи вибухають в Україні приблизно раз на десять років, при чому кожна наступна є гострішою ніж попередня. Проте якщо кризи 1994 і 2004 років привели до зміни влади, то криза 2013 р. поки що не розв’язана.

Перед Януковичем, на відміну від Кучми, не стоїть проблема продовження повноважень чи пошуку наступника. Криза 2013 р. на відміну від кризи 2004 вибухнула не в кінці, а всередині першого терміну президентства Януковича. Не зважаючи ні на протистояння всередині владного угруповання («Сім’ї» з одного боку та групами Р.Ахметова і Д. Фірташа – С. Льовочкіна з другого), ні на масові протести, у сприйнятті владної еліти Янукович, принаймні поки що, залишається повноправним патроном. Вочевидь оточення президента не бачить ні серйозної внутрішньої (революція), ні зовнішньої (санкції) небезпеки, яка би підштовхнули їх до переходу на бік опозиції. Незрілість як владної, так і опозиційної частини еліти не раз виявлялася в історії незалежної Україні, але якщо владній еліті таке аматорство коштувало втрат на міжнародній арені і недовірою всередині країни, то опозиція зазнавала дискредитації за нездатність перебрати владу.

Здатність людей масово вийти на вулиці у 2013 р. як і у 2004 р. не була врахована ні соціологами, ні опозицією, ні владою. Проте якщо у 2004 р. до протестів заздалегідь готувалась опозиція і молодіжні організації, то у 2013р. перший спалах протестів відбувся спонтанно. Якби влада не використала силу в ніч на 30 листопада і 1 грудня, невідомо чи Майдан мобілізував би таку кількість людей і був би таким тривалим. Мобілізація була зумовлена «вкраденими очікуваннями», тобто нематеріальними чинниками, що змушує переглянути деякі усталені погляди на чинники мобілізації.

Важливими складовими успіху Помаранчевої революції були три чинники: а) розкол в оточенні президента Кучми, зокрема перехід мера Києва О.Омельченка та «олігархів» на бік опозиції; б) відмова частини керівництва СБУ, армії і міліції силою придушувати протести; в) розпад пропрезидентської більшості у парламенті. У 2013 р. опозиція не змогла запропонувати умови на яких олігархи, «силовики» і частина фракції ПР у парламенті як і залежні від неї позафракційні депутати змогли б перейти на її бік. Додатковими чинниками збереження цілісності трьох ключових стовпів влади слід вважати відсутність єдиного опозиційного лідера і загрозу покарання з боку патрона. Ні Майдан, ні опозиція не висунули єдиного харизматичного лідера, який міг би дати достатні гарантії безпеки «олігархам», силовикам і провладним депутатам для переходу на бік опозиції. З іншого боку, залякування депутатів з фракції ПР, про які ми знаємо від колишніх її членів, стримали її розкол. Іншими словами, ціна переходу на бік опозиції виявилась вищою ніж ціна виходу з патронажної мережі президента Януковича. Крім того, В. Янукович має партію, яка домінує у парламенті і контролює більшість обласних і районних рад, а Л. Кучма не мав власної партії у парламенті і спирався на кілька олігархічних кланів. Розкол в оточенні президента Кучми, як і невтручання силовиків  у протести підштовхнули депутатів ВР до рішення щодо визнання другого туру президентських виборів недійсним і наступного переформатування більшості, що відривало дорогу до політичного компромісу. Натомість збереження цілісності фракції ПР, лояльність олігархів і силовиків, забезпечують В. Януковичу основу для збереження влади.

Нарешті третя умова – вибори. З одного боку, «вкрадені» вибори полегшують мобілізацію, а з другого, дають можливість вирішити кризу. «Вкрадені» вибори стали поштовхом до масових акцій протесту у 2004 р., а рішення Верховного суду про повторне голосування у другому турі президентських виборів, на яке погодились обидва кандидати, дало можливість вирішити кризу мирним шляхом. У 2013 р. поштовхом до протестів стало рішення уряду Миколи Азарова призупинити підготовку до підписання Угоди про Асоціацію (УА) з ЄС. Це рішення, як і спроба силового розгону Майдану, спровокувало кризу, але відсутність виборів, як і повна залежність судової влади від адміністрації президента не дали вирішити її інституційним шляхом. Якщо у суспільстві бракує інституційних механізмів виявлення невдоволення громадян і вирішення конфліктів, то невдоволення, як і перебіг конфліктів, може набувати вибухових форм. Попри усі спроби провокацій, протести на Майдані відбувались винятково у мирній формі. Якщо влада намагатиметься знову силою розігнати Майдан чи шляхом репресій покарати активістів Майдану, не виключено, що мирний рух перейде у підпілля і радикалізується.

Проведений аналіз дає можливість сформулювати кілька висновків:

1. Масова мобілізація необхідна, але недостатня умова зміни влади. Порівняння подій 2004 і 2013 років в Україні показує, що організаційний потенціал влади виявився вищим ніж «сила народу». Перед Януковичем не стоїть проблема ні формального продовження повноважень, ні пошуку наступника, яка стояла перед Кучмою. В очах Заходу Янукович залишається легітимно обраним президентом, а в очах оточення повноправним патроном. Попередивши «бунт олігархів», «силовиків» і розкол фракції ПР у парламенті та залучивши до гри В. Путіна, Янукович зумів стримати внутрішній і зовнішній тиск, чим вирішив питання свого перебування при владі, принаймні до 2015 р.

2. Євромайдан 2013 р. чимось нагадує події 2001 – 2002 років, відомі як «Україна без Кучми». Попри те, що контекст протестів суттєво відрізняється, є принаймні два моменти що їх об’єднує. Перший – обидва протести мали на меті зміну влади. Другий – обидва протести не досягли своєї мети, зокрема через те, що інституційного механізму вирішення конфлікту, а саме – бракувало проведення виборів. З огляду на циклічність політичних змін на пострадянському просторі, можемо чекати зміни влади у 2015 р., але не факт, що зміни режиму.

3. Довгий час Захід був м’який з владою і байдужий, або й відверто цинічний у ставленні до громадян України. Такий підхід обернувся провалом політики східного партнерства. Якщо США і ЄС послідовно відстоюють ліберальні цінності, то, аби виправити ситуацію, Захід повинен бути жорстким з представниками авторитарної влади, але м’яким до звичайних громадян.

4. Збереження, чи незначні зміни уряду підтвердять те, що влада не чує ані громадян, ані власного оточення, намагаючись придушити, а не зняти внутрішню напругу між «Сім’єю» і олігархами. Інституційні вимоги, які висуває Майдан – повернення до Конституції 2004 р., звільнення політичних в’язнів, дотримання принципів верховенства права по суті є вимогою демонтажу супер-президентської моделі і повернення до практики розділеного правління, яка існувала в Україні з 2006 по 2010рік.

5. Все разом вказує на те, що криза 2013 р. не вирішена. Комплекс проблем, накопичених в Україні у попередні роки, як стиснута пружина, розгорнеться при новій нагоді. Найбільш імовірним приводом для такого  «випрямлення пружини» може стати рішення про вступ України до Митного союзу чи президентські вибори 2015 року.

About the Author

Yuriy Matsiyevsky

Yuriy Matsiyevsky

Former Fulbright-Kennan Institute Research Scholar;
Associate professor at Ostroh Academy
Read More