Формування української ідентичності у міському середовищі: історія та сучасність (Слобожанський контекст)

Історія міста бере свій початок у середині 17 століття, коли тут було засновано військову фортецю і однойменний полк. Згодом Харків став адміністративним центром Слобідсько-Української губернії, центром розвитку ремесел, торгівлі, культури і освіти в регіоні. У цей період в місті було зведено два основних храми – Покровський та Успенський, адміністративні будівлі в класичному російському архітектурному стилі. У першій чверті 18 століття у Харкові було засновано колегіум, який хоч і був середньою школою, завдяки широкій програмі протягом ста років відігравав роль вищого просвітницького центру Слобожанщини. У ньому викладав видатний український філософ Григорій Сковорода. До кінця 18 століття Харків був суто українським містом, про що свідчать як прізвища його мешканців за тодішніми переписами, так і назви його давніх вулиць, багато з яких походять саме від прізвищ їх жителів. Більшість харківських сімей мали власні садиби і будинки, у кожному з яких проживали в середньому 5 чоловік, займалися землеробством, ремеслом, промислом і торгівлею і були доволі заможними. Козаки і цехові мали власне козацьке і цехове самоврядування і свої суди. Не дивно, що тоді багато було зроблено для розвитку і розповсюдження власної культури, яка мала національну основу. Але так було тільки за часів автономії.

Після її ліквідації розпочалася русифікація Харкова і поступове знищення його національної української культури. Козацтво, що складало більшість населення, було розформовано, його старшина перетворена на російських дворян, а селяни – на кріпаків, від яких перші намагалися відмежуватися не тільки у соціальному, а й в національному аспекті. Протягом 19 століття населення міста збільшилося у 20 разів, зокрема за рахунок переселенців з великоросійських губерній. Русифікація відбувалася і в освіті – українські школи закривалися, натомість створювалися нові російські гімназії, школи, семінарії, де українська мова і культура були заборонені. З цією ж метою був створений і Харківський університет, покликаний розповсюджувати російську культуру і цінності імперії на нових територіях. Харків ставав осередком просвітництва і культури, але не української, а російської. В результаті за переписом 1897 року тільки 25% мешканців Харкова визнали себе українцями, тоді як росіянами – 58%. Однак ці цифри навряд чи відображають реальний етнічний склад населення міста, оскільки за походженням значна частка тих, хто визнав себе росіянами, були вихідцями з українських губерній. Хоча Харків був набагато більш русифікованим, ніж навколишні містечка і сусідня Полтава, українська культура протрималася серед його жителів протягом всього 19 століття і збереглася дотепер.

Українськими залишалися селища Харківщини і нижчі прошарки міської громади, тоді як дворянство, чиновні люди, купецтво, інтелігенція в цілому були відірвані від народу і русифіковані. Водночас у середовищі харківської інтелігенції почали з’являтися представники, які щиро любили український народ і хотіли з ним зблизитися, пізнати його життя, багатство його поезії, його побут і мову. Вони стали писати українською і створювати нову українську літературу, збирати пам’ятки української історії, кодифікувати українську мову. Поглиблене вивчення історії Слобожанщини виявило, що етнічно і культурно вона ближча до Малоросії, аніж до Росії; звернення до етнокультурних чинників на місцевому матеріалі активізувало формування не тільки російської модерної, а й української національної свідомості, котра, відштовхуючись від регіонального, здобувала загальноукраїнський характер. Ця перспектива в першій половині 19 століття проглядалася з Харкова чіткіше, ніж з будь-якого іншого міста, завдяки розвитку в ньому сучасного інтелектуального середовища, представленого новими структурами, людьми, ідеями.

Значний внесок в українське національне відродження 19 століття зробив Харківський університет. Парадоксально, але створений як засіб русифікації, він став рушійною силою розвитку українознавства. На його базі за активної участі професорів створювалися групи і гуртки українських народолюбцев, які об’єднували зацікавлену молодь. Засновник університету Василь Каразін із самого початку його існування розумів, що окрім загальної мети – розвитку науки і викладання – університет, як регіональний центр освіти, покликаний працювати на користь свого регіону, громади, яка підтримала його створення своїми пожертвами. Тут видавалися перші українські газети і журнали, організовувалися наукової товариства. Із Харковом і його університетом тісно пов’язані роботи таких видатних діячів української культури як письменники П.Гулак-Артемовський, М.Данилевський, М.Старицький, вчені І.Мечников, Д.Багалій, М.Костомаров, О.Потебня, композитор М.Лисенко, архітектор М.Бекетов, митець С.Васильківський, драматург М.Кропивницький і багато інших. Відомий письменник Григорій Квітка-Основ’яненко, якого сучасники вважали батьком української прози, також був знаним громадським діячем і одним з фундаторів харківського жіночого інституту. Завдяки діяльності університету Харків на багато років став осередком відродження української культури і рушійною силою модернізації проекту «Україна».

19 століття було періодом економічного розквіту Харкова. Відкриття Курсько-Харкiвсько-Азовської залізниці у 1869 році, встановлення прямого сполучення між північчю і півднем сприяли бурхливому розвитку промисловості. Між 1871 і 1899 роками кількість промислових підприємств у місті зросла з 79 до 259, а підприємств машинобудування і металообробки – з 12 до 59. Нарощування обсягів промисловості й торгівлі викликали необхідність організації та концентрації кредитних коштів. У Харкові відкриваються різноманітні фінансові установи. Харківський Земельний банк, перший за часом заснування серед 10 акціонерних земельних банків Росії, розпочав роботу з 1871 року. Найкращий муніципальний банк дореволюційної Росії – Харківський міський громадський купецький банк – був заснований на кошти громади. На початку XX століття місто перетворилося на фінансово-комерційний центр, де крім банків (17 з яких мали іноземний капітал), були зосереджені відділення міжнародних, кредитних i страхових товариств, працював ломбард, контори найбільших у Росії синдикатів "Продамет", "Продвугiлля". Активні міжнародні економічні відносини відбилися на розвиткові Слобожанської культури, яка вбирала в себе впливи західної цивілізації.

Радянська історіографія традиційно представляла Харків як пролетарське місто, пов’язуючи це з великою кількість промислових підприємств. Однак, дані переписів кінця 19 – початку 20 століть свідчать, що це був лише міф. У 1909 році населення міста зокрема складалося з 8,5 тисяч робітників, 10 тисяч студентів і 14,5 тисяч прикажчиків. Це свідчить, що Харків не був містом пролетарів, а був центром освіти і торгівлі, що і позначилося на його культурному розвитку. Швидкий ріст промисловості й торгівлі, залізничне будівництво, розвиток науки та культури сприяли становленню містобудівного мистецтва в Харкові. Важко переоцінити внесок архітекторів Є.Васильєва, А. Тона, К.Толкунова, М.Ловцова, О.Бекетова, які багато зробили для упорядкування та благоустрою, будівництва Харкова, спорудження унікальних будівель, що придали місту неповторність та своєрідну красу.

У 1917 році Харків займав територію близько 10 тисяч гектарів, де проживало населення майже 400 тисяч чоловік. До 1934 року він був столицею Радянської України. 1920-1930-і роки були одним з найбільш видатних періодів в історії міста, який сформував його сучасне самобутнє обличчя. На початку 1920-х років були відбудовані майже всі промислові підприємства регіону, зруйновані в роки революції та громадянської війни. Голодомор 1930-х років спустошив села області, смертність населення виросла в чотири-одинадцять разів. Ті, хто вижив, шукали роботу у місті, що дало новий поштовх розвиткові економіки Харкова. У 1930-і роки відроджувалися старі промислові підприємства, споруджувались нові гіганти індустрії. Харків тоді був другим за величиною містом України й четвертим в СРСР, найбільшим транспортним вузлом Сходу Європи, одним з провідних наукових i культурних центрів, де було сконцентровано 70 науково-дослідних, проектних інститутів, конструкторських бюро та лабораторій різного профілю. У цей період почав свою роботу Харківський оперний театр, переїхав з Києва український драматичний театр "Березiль", було відкрито перший в Україні театр музичної комедії, державний російський драматичний театр, театр ляльок. У місті працювали відомі діячі світової та української науки та культури: Б.Вєркiн, Л.Ландау, М.Барабашов, М.Самокиш, Лесь Курбас, Н.Ужвiй, А.Бучма та багато інших. За післяреволюційний період до 1939 р. населення Харкова подвоїлося й становило 833 тисячі чоловік.

Швидкими темпами розвивалося будівництво, був споруджений новий центр міста з однією з найбільших площ у світі – імені Дзержинського (нині площа Свободи), з першими в країні спорудами Держпрому та Будинку проектiв. Саме у Харкові найяскравіше втілилося прагнення молодої радянської держави будувати споруди нового типу, які б відповідали новим завданням соціалістичного будівництва. Харківський Держпром і досі вважається класичним прикладом конструктивістської архітектури. Цей перший радянський «хмарочос» (саме так сприймалися його одинадцять поверхів у ті часи), що був символом промислової могутності СРСР, викликав всесвітній ажіотаж. Незвичний план його побудови був викликаний необхідністю вписати споруду у півколо круглої площі. Будинок Держпрому складається з трьох Н-подібних блоків з довгими, радіально розташованими корпусами, з’єднаними своєрідними переходами-містками. Існує легенда, що різна висота його блоків відповідає нотам «Інтернаціоналу». Залізобетон, з якого будувався Держпром, був відносно новим матеріалом, тому методики розрахунку його конструкцій розроблялися безпосередньо під час будівництва. 1920-1930-м рокам Харків завдячує великою кількістю інших конструктивістських споруд, серед яких є житлові будинки, адміністративні, промислові і освітні будівлі. Наразі у місті зберігається найкраща у Східній Європі колекція архітектури раннього модерну, яка має бути внесена до реєстру ЮНЕСКО.

Протягом 20 століття харківський конструктивізм розвинувся як окремий своєрідний архітектурний і мистецький стиль. Його фундаторами були переважно російські архітектори, але великий вплив на нього мала архітектура модерну Західної Європи і Америки, особливо Чикаго, яка проглядається зокрема у спорудах Харківського університету і Військової академії. Водночас, характерною рисою харківського конструктивізму є широке використання українських фольклорних мотивів у модерній архітектурі. Хоча конструктивізм і є міжнародним феноменом з одного боку і радянським символом з іншого, сьогодні він асоціюється з епохою українського відродження і сприймається як особливий український індустріальний модерн. Його спадщина широко представлена в сучасному мистецтві регіону, не тільки в архітектурі, а й в образотворчому мистецтві, графіці, скульптурі і поліграфії. Структуру побудови Держпрому можна простежити в дизайні і верстці книжок, які сьогодні видаються у Харкові. Конструктивізм 1920-1930-х років став основою для розвитку сучасного своєрідного мистецького стилю Слобожанщини і сприяв формуванню видатної харківської школи дизайну, яка вважається найкращою в Україні.

Сьогодні Харків – це один з найбільш розвинутих промислових центрів України, де провідну роль відіграють підприємства машинобудування та металообробки, енергетики та військово-промислового комплексу, що визначено його потужним науково-технічним потенціалом, широко розгалуженою мережею вищих, середніх, спеціальних та загальноосвітніх учбових закладів. Харківські наукові школи фундаментальних досліджень – провідні у галузях фізики твердого тіла, кріобіології та кріомедицини, виробництва кристалів, фізики низьких температур, генетики й селекції та широко відомі світові. Особливістю цього промислового гіганта є те, що серед подібних міст він – один з найбільш зелених. Харків поступово набуває вигляду європейського міста завдяки реконструкції дореволюційних будинків, побудові невеликих сучасних споруд, вкладеним плиткою тротуарам, закладам освіти і культури.

Харкову завжди були притаманні традиції міжетнічної і міжконфесійної толерантності. З часів заснування міста тут мирно уживалися українці і росіяни; на початку 18 століття стали приїжджати іноземці, зокрема греки і татари, у його другій половині почали з’являтися євреї. Бурхливий економічний розвиток 19 століття привабив нових переселенців, зокрема німців, поляків, кавказців. Показово, що Харків був єдиним містом, яке не страждало від єврейських погромів, що прокотилися європейською частиною Російської імперії. Саме ці традиції толерантності були одним із визначальних факторів, що дозволили Харкову перетворитися на могутній економічний, інтелектуальний і культурний центр. Вони і досі продовжують приносити користь місту. Активний приплив іммігрантів, що спостерігається протягом останніх років, дозволяє компенсувати несприятливі демографічні тенденції. Новоприбульці роблять свій внесок у розвиток економіки міста і поступово адаптуються і інтегрується у місцеву громаду. За переписом 2001 року більшість населення Харківщини складали українці (70%) і росіяни (25%), також тут проживали значні групи білорусів, євреїв, вірменів, азербайджанців, грузинів, татар, молдаван, циган і в’єтнамців, кількість яких збільшилися у 54 рази порівняно з 1989 роком.

Цікавим є процес формування національної ідентичності мешканців регіону. Історична роль Слобожанщини визначалася і продовжує визначатися її розташуванням на українсько-російському кордоні. Причому не лише реальному, а й уявному, котрий визначав собою процес формування української та російської модерної ідентичності. Слобожанщина є типово прикордонним регіоном, що перебував на окраїнах різних спільнот і, в свою чергу, створював власну цілісність. Геополітичні та правові фактори стали основою для виникнення місцевої, регіональної ідентичності. Внаслідок цього в 17-18 століттях сучасники чітко розрізняли поняття "Малоросії" та "України" (в значенні окраїни, якою була Слобожанщина). Їх зближення почалося в 19 столітті, коли землі Гетьманщини, Запоріжжя та Слобожанщини об’єдналися в єдиному культурному просторі завдяки створенню Харківського навчального округу, у який вони всі входили. Цьому сприяли і спеціальні дослідження та описи краю, які дозволили виявити етнокультурні особливості його населення, відмінність його від росіян і подібність до жителів Малоросії. Більше того, увага до проблем мови, історії, побуту, культури дозволила автору "Топографічного опису Харківського намісництва" помітити єдність населення лівобережних і правобережних регіонів сучасної України, розділених адміністративними кордонами. Інтелектуальні імпульси, що ішли з просвітницької Європи через російське та, частково, польське посередництво, сприяли не лише культурній уніфікації Слобожанщини в модерному імперському просторі, а й зближенню в його широких рамках різних українських регіонів, передусім лівобережних. Культурна експансія Росії на Слобожанщину частково врівноважувалася трансляцією до Харкова ідей та цінностей колишньої Малоросії. Проте вплив кожної з сторін був недостатнім для того, щоб асимілювати місцеву, регіональну ідентичність. "Парадокси запізнілої модернізації" на території Російської імперії залишали місце для місцевого, регіонального компоненту національної самосвідомості, котрий зберігав і продовжує зберігати свою амбівалентність щодо власне російського та українського “проектів”.

Сучасні соціологічні дослідження показують, що харків’яни переважно ідентифікують себе за ознакою території проживання. Загальнонаціональна ідентифікація посідає третю позицію після етнічної. Це пов’язано як з історичними передумовами, так і з відсутністю в Україні ефективної політики ідентичностей. По-перше, термін «нація» використовується в українській практиці в дихотомічному вимірі: як етнонація і як громадянська нація, що створює суперечливість у цілісності сприйняття загальнонаціональної державності. По-друге, сформульований на початку незалежності курс політики на формування моноетнічної нації і темпи її реалізації не знайшли широкої підтримки в соціальній практиці різних регіонів (крім західного) і серед різних етнічних груп. ЇЇ альтернативи, які б включали ідеї мультикультурализму і використовували позитивний потенціал регіональної специфіки, що виявляється в «транснаціональності» українського суспільства (завдяки прикордонному положенню 13 з 24 областей), у рамках державної політики України зустрічаються лише фрагментарно і інституційно не оформлені. Для конкретних регіонів з різним етнічним складом і особливостями історичного розвитку характерне переважання різних факторів консолідації, які розрізняються не стільки за етнічною ознакою, скільки саме за регіональною. Звідси і проблема регіоналізму України, який зазвичай розглядається як перешкода на шляху інтеграції українського суспільства. Очевидно, необхідно змінити напрямок вектора суспільного дискурсу – від ідеї пошуків відмінностей серед жителів України до ідеї формування солідарності, сформулювати таку об’єднавчу ідею, яка б задовольнила представників різних регіонів і етнічних груп.